Ознакомьтесь с нашей политикой обработки персональных данных
  • ↓
  • ↑
  • ⇑
 
Записи с темой: ірина та світозар (список заголовков)
03:23 

- Тобі – вірю. – Відповів Він і вона зрозуміла, що це в останнє. Це його остання надія. Якщо вона хоча б раз схилить, чи випадково зробить щось, що похитне його віру в неї… Він просто помре. Ні, це не та смерть, коли викопують яму, а після залишається лише пагорб та парні квіти. Ні, він буде жити. Та краще б тоді вона поклала на його могилу квіти, ніж жити не маючи віри у людей.
Дівчина часто чує від дорогих її серцю людей це « тобі – вірю». Для неї це наче вирок. Іноді здається, що у світі більш немає нікого окрім неї. Звичайно, це лише думки. Зазвичай Іринці вдається знайти рівновагу між світами й допомогти. Останнього разу було інакше. Тоді блакитноока втекла від відповідальності, лиш згодом зрозумівши, що Він завжди буде поруч. Навіть якщо вони ніколи не побачаться. Бо єдине, чого вона так і не навчилася – життя без Нього. Та хіба комусь потрібне життя без кохання?
Співати пісні, малювати хвилі, прожити із Ним усе життя… Сьогодні ці мрії здаються доброю казкою із минулого. Нещодавно було дійсністю. Час змінює.
Бережи нас Боже.

@темы: Ірина та Світозар, Витраж доверия, Околоста

18:25 

Знайомство

- Не залишай мене… Не залишай мене… – Вона благала його усим серцем залишитись поруч у найважливішу мить у її житті. Та він залишився невблаганним до прохань дівчини. Ні, не так. Вони просто не зрозуміли один одного. Іноді так буває: двоє людей знайомляться один з одним, пізнають світи та мрії, але так і не можуть зрозуміти один одного. Так сталося й цього разу. Вони були повітрям один для одного, почуваючи себе щасливими, але сьогодні він пішов від неї, залишивши саму у чужому для дівчини місті серед незнайомих людей. Це сталося якось непомітно. Спочатку в неї не вистачало часу телефонувати першою, згодом справи з’явилися в нього, з часом, мабуть, кожен із них втратив сенс щовечірніх розмов по телефону ніби казок на ніч. Хоча ще спочатку кожному з них здавався дивним факт їхнього спілкування. Ірина намагалась вірити в те, що десь по землі ходить її наречений. Думка про те, що це може бути Веніамін, гріла душу, дарувала надію, нові фарби життя, нові почуття, віру в те, що вона не сама. Віру у щастя та любов. Адже саме з них можливо створити магію її світу. Та сьогодні мріям й сподіванням прийшов кінець – усе розлетілося на шматки наче велике люстерко. Найменші краплі врізалися у серце,впивалися в душу. – Будь ласка…
Годину по тому вона вдумливо пересувала ногами по краю тротуара, тримаючись рукою за чорну трубу ажурної огорожі, яку інші люди поставили тут аби такі як ця дівчина не впали у воду. Співаючи про себе якусь пісеньку та рахуючи незрімі зараз зірки у небі, Іринка натрапила у своїй подорожжі на теплі руки Світозара. Він був мокрий, сильний, трохи збентежений. У ту годину, протягом котрої дівчина блукала містом, йшов дощ. Саме у цей час хлопець бігає по набережній кожного дня. Засмучений вигляд дівчини і те, що зараз вона була у його руках змінили плани щодо наступного дня. Світозар з дитинства не міг бачити заплакану від печалі людину, тому він міцно узяв Іринку за руку й побіг далі звичним для нього шляхом.
Деякий час по тому вони танцювали на вулиці під пісні Океана Ельзи. На ньому були джинси, біла футболка та кросівки. В неї нова, коротка зачіска, вечірня червона сукня й високі підбори. Музика лунала звідусіль, заохочуючи інших приєднатися до цієї дивної пари, яка насолоджувалася нотами, танком й краплями води, яка розліталася скрізь навколо них та стікала по шкірі, виблискуючи на сонці новими світами.
Вона посміхалася. Він ще більш заохочував її до цього. Так почалась нова сторінка їхнього життя.


@музыка: Океан Ельзи - Вулиця

@темы: Околоста, Знайомство, Волшебство, Витраж доверия, Ірина та Світозар

01:48 

Ірина та Світозар

- Я кохаю тебе... - Видихнула Іринка, розглядаючи піщинки, що падали з долоні на гарячу поверхню. Все було б добре, як би ж не одне «але» : разом із цими словами на волю вийшов біль. Світозар ніколи раніше не чув, аби так промовляли три найважливіші слова. Із радістю, від щастя, із ненавистю - так, багато всього було у житті та ніколи так, як зараз із цією дивною дівчиною. Лише вона здатна вимовити три слова проникливо і в той же час очевидно - як і те, що небо блакитне. Єдине, чого він не міг збагнути - чому сьогодні разом із усіма відтінками любові у її голосі він почув біль. Наче вона жалкувала про те, що відчувала. Невже так і є? Ні. Цього не може бути. Просто тому, що бути не може. Світозар узяв себе в руки, прогнав погані думки й міцно обійняв тендітну, але дуже сильну дівчину.
- Тоді звідки в тебе цей біль? Що тебе так лякає? Чи, може, ти не хочеш аби я був поряд?
- Не знаю, любий. Я відчуваю її всередині себе... Від цього так сумно... Ніби я щось втратила, лише зараз зрозумівши, що саме, а спитай мене - не скажу: не пам'ятаю. - Видихнула дівчина, ховаючись в обіймах хлопця ніби той був тихим безлюдним острівцем, сповненим спокою, миру, і чимось, що давало їй змогу почуватись сильніше, ніж зазвичай, і при цьому нічого не робити, бо в неї є Світозар. - Добре, що ти поруч. Іноді мені дуже хочеться зробити тобі боляче з надією на те, що ти порозумнішаєш, та це ніколи не допомагало. Буває час, коли я хочу від тебе втекти, аби знов почувати себе менш божевільною. Розумієш? Але минає година, або дві, і я розумію, як сильно мені тебе бракує... І це тим більше дивно, враховуючи, яким нестерпним ти можеш бути. Ти ж пам'ятаєш нашу першу зустріч? От скажи, як ти додумався?.. - З цими словами вона подивилась йому в вічі й посміхнулася.
- Це було просто... Навіть не треба було нічого вигадувати - все в тебе на обличчі написано, - ледь чутно вимовив Світозар, приховуючи за простими словами минулі страхи й рубці душевних ран, що зажили. - Ти тоді була така збентежена... Й гарна... - Хлопець всміхнувся, подивився в великі очі дівчини й притулив свого лоба до її. - Все буде добре. Навіть якщо я кудись подінусь, в тебе все буде добре.
- Ти знов цю свою дурну казку про те, що нам не можна бути поруч? - Іринка нахмурила лоба, дивлячись на коханого як мала дитина, що не розуміла звичайних речей. - Гаразд, якщо ти так хочеш, можеш іти куди завгодно. - Рішуче мовила дівчина, відходячи від хлопця, встала у повний зріст та висипала захололий жовто-коричневий пісок зі своїх долонь.
- Що ти сказала? - Світозар був приголомшений тим, що почув. - Чи не почулося мені? Ти справді женеш мене геть?
- Ти вільний робити що тобі заманеться. Мене це більше не стосується.
- Ну все. Досить. - Раптом промовив він, підводячись з піску й беручи її на руки. - Ми йдемо додому. Західне сонце погано на тебе впливає.
Це було так схоже на Світозара - припиняти усі сумніви, чиїми б вони не були, рішучими діями, ніби від того стане легше. От і тоді, багато років тому, майже коли вони тільки зустрілись із Іриною, він просто взяв її до своїх рук. З того часу будь-які сварки й непорозуміння вирішувались за допомогою обіймів. Навіть зараз, коли по кімнатах ходить маленька, рочки три-чотири, дівчинка Марійка - їхня спільна дитина. Вона так схожа на матусю... Та не зважаючи на це, в неї багато рис батька. Маленький янгол бавиться м'ячем у той самий час, коли її батьки чекають на сина.

@музыка: Океан Ельзы

@темы: Сказки, Околоста, Витраж доверия, Ірина та Світозар

01:34 

Ракушка.

- Промінчику! Диви, Промінчику, що я знайшла! – Похваляється Іринка, несучи у розкритих долонях велику, дивовижну по своїй красі мушлю: з одного боку вона звужувалася, а з іншого розширювалася. У середині знаходилося якесь ще більш дивне створіння ніж райдужний одноріг чи фіолетовий дельфін. Температура поверхні була різною, залежно від того, де саме торкатися мушлі: чим ближче до широкого краю, тим тепліше. Складалося враженя, що у середині мушлі знаходилося людське серце. Як було насправді доки ніхто не знав. – Прокинулася з ранку, прийшла до озера вмиватися, а там це... – затамувавши подих промовила дівчина. – Вона тепла... А вчора її не було. Я точно знаю: цього дива тут ніде не було.
- Звісно, що не було. Хіба ти забула? – Промінь доторкнувся носом до лиця дівчини і видихнув. Було чутно як він посміхаеться. – Якщо мене хтось зацікавить, я маю право щось йому подарувати. Якщо схочу. А тебе я більше сторіччя не бачив. Чого ти така здивована? Ти ж завжди знаешь коли на мене чекати. Навіть вчора. Тільки-но спробуй заперечити...
- Так, твоя правда. Я чекала на тебе. Усі чекали на тебе. Дякую за Дарунок, – видихнула Іринка й сіла на травичку біля одноріга. Тепла, жива мушля зігрівала її душу, наповнювала сакральністтю. Чи багато сплило часу, знає лише Промінь, та він нікому ніколи не каже – завжди зберігає таємницю часу аби не було шкоди, але улюблениця одноріга заснула із мушлею у долонях.
Світозар будить дружину поцілунком у губи, посміхається, пестить. Він ще ничого не знає,але відчуває що його кохана цим ранком інакша. Більш виразніші очі...рухи та лінії тіла плавніші... Навіть її губи зовсім унші на смак. Раніше, це він пам'ятає добре, вони мали смак полуниці або помаранча, а зараз... Його кохана мала присмак малини. Це було дивно.
Перше, що відчула Іринка коли прокинулась – поцілунок чоловіка. Вона доторкнулась до нього й зрозуміла :усе інакше. «Минуло багато часу з миті, коли вони стали однією родиною, – подумалося їй – а в нього досі тремтять пальці... Дивовижно.». Та згодом й вона відчула те що побачив у її очах Світозар.
Тук. Тук. Тук. Жива істота у середині мушлі відчуває тепло Іринчиних рук і відгукується биттям свого серця. Чарівниця цієї дивної країни ще не знає що зовсім скоро, так само як сьогодні, буде колихати у своїх долонях жадану й найулюбленішу доньку. Тук. Тук. Тук. Величезна мушля стає маленькою. Промінь обережно здригає мордою – і мушля перетворюється на медальон на шиї дівчинки.

@темы: Околоста, Волшебство, Витраж доверия, Ірина та Світозар, Сказки, единорог, ракушка

Путешествуя по Вселенной

главная