Ознакомьтесь с нашей политикой обработки персональных данных
  • ↓
  • ↑
  • ⇑
 
Записи с темой: волшебство (список заголовков)
18:25 

Знайомство

- Не залишай мене… Не залишай мене… – Вона благала його усим серцем залишитись поруч у найважливішу мить у її житті. Та він залишився невблаганним до прохань дівчини. Ні, не так. Вони просто не зрозуміли один одного. Іноді так буває: двоє людей знайомляться один з одним, пізнають світи та мрії, але так і не можуть зрозуміти один одного. Так сталося й цього разу. Вони були повітрям один для одного, почуваючи себе щасливими, але сьогодні він пішов від неї, залишивши саму у чужому для дівчини місті серед незнайомих людей. Це сталося якось непомітно. Спочатку в неї не вистачало часу телефонувати першою, згодом справи з’явилися в нього, з часом, мабуть, кожен із них втратив сенс щовечірніх розмов по телефону ніби казок на ніч. Хоча ще спочатку кожному з них здавався дивним факт їхнього спілкування. Ірина намагалась вірити в те, що десь по землі ходить її наречений. Думка про те, що це може бути Веніамін, гріла душу, дарувала надію, нові фарби життя, нові почуття, віру в те, що вона не сама. Віру у щастя та любов. Адже саме з них можливо створити магію її світу. Та сьогодні мріям й сподіванням прийшов кінець – усе розлетілося на шматки наче велике люстерко. Найменші краплі врізалися у серце,впивалися в душу. – Будь ласка…
Годину по тому вона вдумливо пересувала ногами по краю тротуара, тримаючись рукою за чорну трубу ажурної огорожі, яку інші люди поставили тут аби такі як ця дівчина не впали у воду. Співаючи про себе якусь пісеньку та рахуючи незрімі зараз зірки у небі, Іринка натрапила у своїй подорожжі на теплі руки Світозара. Він був мокрий, сильний, трохи збентежений. У ту годину, протягом котрої дівчина блукала містом, йшов дощ. Саме у цей час хлопець бігає по набережній кожного дня. Засмучений вигляд дівчини і те, що зараз вона була у його руках змінили плани щодо наступного дня. Світозар з дитинства не міг бачити заплакану від печалі людину, тому він міцно узяв Іринку за руку й побіг далі звичним для нього шляхом.
Деякий час по тому вони танцювали на вулиці під пісні Океана Ельзи. На ньому були джинси, біла футболка та кросівки. В неї нова, коротка зачіска, вечірня червона сукня й високі підбори. Музика лунала звідусіль, заохочуючи інших приєднатися до цієї дивної пари, яка насолоджувалася нотами, танком й краплями води, яка розліталася скрізь навколо них та стікала по шкірі, виблискуючи на сонці новими світами.
Вона посміхалася. Він ще більш заохочував її до цього. Так почалась нова сторінка їхнього життя.


@музыка: Океан Ельзи - Вулиця

@темы: Околоста, Знайомство, Волшебство, Витраж доверия, Ірина та Світозар

02:18 

Живая вода.

- Родниковая вода, светлая, чистая, сладкая, живая вода по плечам, по спине, по рукам, по ногам в самую землю. Родниковая вода, светлая, чистая, сладкая, живая вода по плечам, по спине, по рукам, по ногам в самую землю. Родниковая вода, светлая, чистая, сладкая, живая вода по плечам, по спине, по рукам, по ногам в самую землю. – Сосредоточенно проговаривала женщина лет сорока, медленно поливая с головы на плечи юной девицы. Раз. Второй. Третий. Медленно поднесла к губам той глиняную чашу с водой. Юная приняла, с трепетом касаясь пальцев старшей, и медленно испила родниковой воды до дна. Чиркнула спичка, зашипел фитиль – это старшая зажгла свечу осенять пламенем огня тело, душу и дух провинившейся преемницы. Пшшш… – зашипел второй фитиль, свечи встали в подсвечники на комоде по обе стороны занавешенного темной плотной тканью зеркала. Заботливые руки женщины проворно укутали девицу в шерстяной плед, помогли подняться и уложили в постель. Теперь в руках этой все еще красивой женщины с черными, как ночь глазами, но уже поседевшими от времени и событий волосами, собранными в пучок резинкой, был можжевеловый гребень. Она сидела в голове у той, чья весна только началась и, приговаривая новый заговор, расчесывала длинные русые волосы.
Через какое-то время гребень лег на свое привычное место в верхний ящик комода, вода вылита под розовый куст в саду. В комнате осталась только девушка, легкий летний ветер, ночные звезды, заглядывающие в окно и две зажженные свечи на комоде под охранным заклинанием. Мудрая женщина ушла к себе. Посреди ее комнаты стояла прялка, спасающая в такие ночи. Но в этот раз всё иначе. В этот раз смотреть сны вместе с девушкой, считать звезды и присматривать за охранным заклинанием стихий.
- Эх, Марийка, Марийка… как же ты так? – Вздыхала мудрая женщина. Однако вздохами делу не поможешь. Песочные часы перевернуты.Время быстро считает песчинки.

@темы: Живая вода, Город, Волшебство, Витраж доверия, Марийка, Околоста

01:34 

Ракушка.

- Промінчику! Диви, Промінчику, що я знайшла! – Похваляється Іринка, несучи у розкритих долонях велику, дивовижну по своїй красі мушлю: з одного боку вона звужувалася, а з іншого розширювалася. У середині знаходилося якесь ще більш дивне створіння ніж райдужний одноріг чи фіолетовий дельфін. Температура поверхні була різною, залежно від того, де саме торкатися мушлі: чим ближче до широкого краю, тим тепліше. Складалося враженя, що у середині мушлі знаходилося людське серце. Як було насправді доки ніхто не знав. – Прокинулася з ранку, прийшла до озера вмиватися, а там це... – затамувавши подих промовила дівчина. – Вона тепла... А вчора її не було. Я точно знаю: цього дива тут ніде не було.
- Звісно, що не було. Хіба ти забула? – Промінь доторкнувся носом до лиця дівчини і видихнув. Було чутно як він посміхаеться. – Якщо мене хтось зацікавить, я маю право щось йому подарувати. Якщо схочу. А тебе я більше сторіччя не бачив. Чого ти така здивована? Ти ж завжди знаешь коли на мене чекати. Навіть вчора. Тільки-но спробуй заперечити...
- Так, твоя правда. Я чекала на тебе. Усі чекали на тебе. Дякую за Дарунок, – видихнула Іринка й сіла на травичку біля одноріга. Тепла, жива мушля зігрівала її душу, наповнювала сакральністтю. Чи багато сплило часу, знає лише Промінь, та він нікому ніколи не каже – завжди зберігає таємницю часу аби не було шкоди, але улюблениця одноріга заснула із мушлею у долонях.
Світозар будить дружину поцілунком у губи, посміхається, пестить. Він ще ничого не знає,але відчуває що його кохана цим ранком інакша. Більш виразніші очі...рухи та лінії тіла плавніші... Навіть її губи зовсім унші на смак. Раніше, це він пам'ятає добре, вони мали смак полуниці або помаранча, а зараз... Його кохана мала присмак малини. Це було дивно.
Перше, що відчула Іринка коли прокинулась – поцілунок чоловіка. Вона доторкнулась до нього й зрозуміла :усе інакше. «Минуло багато часу з миті, коли вони стали однією родиною, – подумалося їй – а в нього досі тремтять пальці... Дивовижно.». Та згодом й вона відчула те що побачив у її очах Світозар.
Тук. Тук. Тук. Жива істота у середині мушлі відчуває тепло Іринчиних рук і відгукується биттям свого серця. Чарівниця цієї дивної країни ще не знає що зовсім скоро, так само як сьогодні, буде колихати у своїх долонях жадану й найулюбленішу доньку. Тук. Тук. Тук. Величезна мушля стає маленькою. Промінь обережно здригає мордою – і мушля перетворюється на медальон на шиї дівчинки.

@темы: Околоста, Волшебство, Витраж доверия, Ірина та Світозар, Сказки, единорог, ракушка

23:40 

Радужный единорог

- Кохана моя... – проникливо шепоче він їй у саме вухо доки вона спить. Обережно відводить з обличча хвилясте золоте пасмо її волосся. – Кохана моя ...– Знов промовляє він наче музику та цілує у щоку. Вона посміхається крізь сон і зручніше влаштовується у ліжку – саме зараз у її країні влаштували свято. Ні, не так. Дівчина сама свято. Це її Дар від народженя. Освітлювати життя інщих стало звичайним для Іринки. Так завжди буває із усим незвичайним – з часом ти до нього звикаєш. – Любо моя...Голубко моя, білокрила... – продовжує наспівувати Світозар Іринці, спостеригаючи за нєю.
Дівчина міцно спить. Вона бачить себе малою та дуже щасливою. З її долонь, наче дощ, сипляться цукерки, падають на траву знову і знову ніби ніколи не скинчаться. Інші діти збирають солодощі з землі, ховають до серца і біжуть далі. Мала чарівниця заливається сміхом, кружляє навколо себе та дивиться високо у небо. Дзвінкий сміх розлетається по всій країні, розколюється на маленьки зірочки і повертається до неї. Сьогодні вона найщасливіша з усіх. Сонечно. Пташки співають весняні пусні. Наче на ярморок, з найвіддаленіших кутків землі позбиралися люди. Кожен щось робить, десь ходить по площі, та це лише шкорлупа. Справжнє диво ще попереду. Вже зовсім близько.
Земля трохи здригнулася. З лісу до озера біля котрого кружляла дівчина промайнула хвиля і зчухла на самому дні. У ту саму хвилину Іринка відчула як їй у груди носом ткнувся єдіноріг. Мала завмерла та здивовано подивилася на чуже цьому світу створіння: сам білий як сніг, а грива довга, шовковиста...
- Іринко....Добра дівчинка... Як ти живеш? – Ласкаво промовляє голос у розумі дівчинки.
- Промінчику, любий... – діставши з повітря гребінець та почавши розчісувати його яскраву райдужну гріву згори донизу відповідає вона. – Я найщасливіша дівчинка у світі...
- Це добре. Я скучив за тобою. – Тихо жаліється Промінь. Його не було майже сторіччя.
- То залишайся тут. Я пам'ятаю, тобі тут подобалося...
- А ти?
- Мені вже час. Коханий кличе. Я вже доросла, Промінчику. – Обережно каже дівчинка, хвилюючись аби не образити друга своїми словами.
- Тоді до зустрічі. – Сумно промовляє раййдужний і знов притуляється мордою до тіла дівчинки. На цей раз його срібний ріг засяїв світлом – чарівний кінь вдруге наделив свою улюбленицю Дарунком.
- Кохана... Світ очей моїх... Рідна душа... Шо то тобі сниться, маленька моя принцесо? – З цікавістю промовляє Світозар до своєї сплячої нареченої і в цю саму мить її очі розплюшчилися. – Кохана... Яка ж ти гарна... Доброго ранку, люба.
- Мені наснився мій дорогий друг. Я давно його не бачила. Вибач, що змусила чекати...
- Нічого. Це нічого. Ти дивовижна. Я кохаю тебе.

@темы: Радужный единорог, Околоста, Волшебство, Витраж доверия, Сказки

02:25 

Дети РА. 7. Волшебство.


Время. Понимающий и терпеливый дедушка Время тихо ступает по улицам Города. Он никогда не берет с собой попутчиков, но рядом с ним и по его следам всегда идет Понимание, Перемены, Любовь, Мир, Счастье и многие другие. Время прошел середину Города как раз тогда, когда жители Города готовились к Празднику.
Мы гуляли по улице, держась за руки. Лидия кружилась и задорно смеялась моим шуткам. Жители разбрасывали серпантин, дети играли, спорили и догоняли друг друга. Лица людей светились радостью. Все помнили Луну и принесенные ею потери, но радость победы и осознание новой, спокойной, полной гармоничного удовольствия жизни было выше. Знание этого, как и доверие Лидии, дарило мне Крылья. Когда об этом узнала Лия то рассмеялась и назвала их крыльями Пегаса.
Я люблю ее. А она любит меня. Об этом она прошептала мне утром. Этим утром мы были детьми и воплощали наши самые нелепые мечты.
Вечером мы нарушили устоявшуюся традицию и не пошли говорить с Солнцем. Нарушать традиции нехорошо, но разве можно спокойно стоять, когда она так просит? Надо было видеть ее глаза, когда лепесток огня коснулся сухого спирта, наполняя теплом и волшебством желаний бумажный шар. В эти мгновения всё для неё происходило в замедленном темпе. Лия держала шар в ладошках, наблюдая за его ростом, подрастая вместе с ним. Медленно, но уверенно, так же как и Время, шар набрал силу и девушка с трепетом отпустила его, с замиранием сердца наблюдая за его полетом.
Я смотрел на Лию нежно обнимая за плечи и зарываясь в копну густых рыжих волос.
Время сидел на пригорке и усмехался, глядя на нас. Он определенно был доволен своей работой. Лия в объятиях Борислава была лучшей из них.

@темы: Волшебство, Витраж доверия, Дети РА

Путешествуя по Вселенной

главная