- Тобі – вірю. – Відповів Він і вона зрозуміла, що це в останнє. Це його остання надія. Якщо вона хоча б раз схилить, чи випадково зробить щось, що похитне його віру в неї… Він просто помре. Ні, це не та смерть, коли викопують яму, а після залишається лише пагорб та парні квіти. Ні, він буде жити. Та краще б тоді вона поклала на його могилу квіти, ніж жити не маючи віри у людей.
Дівчина часто чує від дорогих її серцю людей це « тобі – вірю». Для неї це наче вирок. Іноді здається, що у світі більш немає нікого окрім неї. Звичайно, це лише думки. Зазвичай Іринці вдається знайти рівновагу між світами й допомогти. Останнього разу було інакше. Тоді блакитноока втекла від відповідальності, лиш згодом зрозумівши, що Він завжди буде поруч. Навіть якщо вони ніколи не побачаться. Бо єдине, чого вона так і не навчилася – життя без Нього. Та хіба комусь потрібне життя без кохання?
Співати пісні, малювати хвилі, прожити із Ним усе життя… Сьогодні ці мрії здаються доброю казкою із минулого. Нещодавно було дійсністю. Час змінює.
Бережи нас Боже.

@темы: Ірина та Світозар, Витраж доверия, Околоста