- Я кохаю тебе... - Видихнула Іринка, розглядаючи піщинки, що падали з долоні на гарячу поверхню. Все було б добре, як би ж не одне «але» : разом із цими словами на волю вийшов біль. Світозар ніколи раніше не чув, аби так промовляли три найважливіші слова. Із радістю, від щастя, із ненавистю - так, багато всього було у житті та ніколи так, як зараз із цією дивною дівчиною. Лише вона здатна вимовити три слова проникливо і в той же час очевидно - як і те, що небо блакитне. Єдине, чого він не міг збагнути - чому сьогодні разом із усіма відтінками любові у її голосі він почув біль. Наче вона жалкувала про те, що відчувала. Невже так і є? Ні. Цього не може бути. Просто тому, що бути не може. Світозар узяв себе в руки, прогнав погані думки й міцно обійняв тендітну, але дуже сильну дівчину.
- Тоді звідки в тебе цей біль? Що тебе так лякає? Чи, може, ти не хочеш аби я був поряд?
- Не знаю, любий. Я відчуваю її всередині себе... Від цього так сумно... Ніби я щось втратила, лише зараз зрозумівши, що саме, а спитай мене - не скажу: не пам'ятаю. - Видихнула дівчина, ховаючись в обіймах хлопця ніби той був тихим безлюдним острівцем, сповненим спокою, миру, і чимось, що давало їй змогу почуватись сильніше, ніж зазвичай, і при цьому нічого не робити, бо в неї є Світозар. - Добре, що ти поруч. Іноді мені дуже хочеться зробити тобі боляче з надією на те, що ти порозумнішаєш, та це ніколи не допомагало. Буває час, коли я хочу від тебе втекти, аби знов почувати себе менш божевільною. Розумієш? Але минає година, або дві, і я розумію, як сильно мені тебе бракує... І це тим більше дивно, враховуючи, яким нестерпним ти можеш бути. Ти ж пам'ятаєш нашу першу зустріч? От скажи, як ти додумався?.. - З цими словами вона подивилась йому в вічі й посміхнулася.
- Це було просто... Навіть не треба було нічого вигадувати - все в тебе на обличчі написано, - ледь чутно вимовив Світозар, приховуючи за простими словами минулі страхи й рубці душевних ран, що зажили. - Ти тоді була така збентежена... Й гарна... - Хлопець всміхнувся, подивився в великі очі дівчини й притулив свого лоба до її. - Все буде добре. Навіть якщо я кудись подінусь, в тебе все буде добре.
- Ти знов цю свою дурну казку про те, що нам не можна бути поруч? - Іринка нахмурила лоба, дивлячись на коханого як мала дитина, що не розуміла звичайних речей. - Гаразд, якщо ти так хочеш, можеш іти куди завгодно. - Рішуче мовила дівчина, відходячи від хлопця, встала у повний зріст та висипала захололий жовто-коричневий пісок зі своїх долонь.
- Що ти сказала? - Світозар був приголомшений тим, що почув. - Чи не почулося мені? Ти справді женеш мене геть?
- Ти вільний робити що тобі заманеться. Мене це більше не стосується.
- Ну все. Досить. - Раптом промовив він, підводячись з піску й беручи її на руки. - Ми йдемо додому. Західне сонце погано на тебе впливає.
Це було так схоже на Світозара - припиняти усі сумніви, чиїми б вони не були, рішучими діями, ніби від того стане легше. От і тоді, багато років тому, майже коли вони тільки зустрілись із Іриною, він просто взяв її до своїх рук. З того часу будь-які сварки й непорозуміння вирішувались за допомогою обіймів. Навіть зараз, коли по кімнатах ходить маленька, рочки три-чотири, дівчинка Марійка - їхня спільна дитина. Вона так схожа на матусю... Та не зважаючи на це, в неї багато рис батька. Маленький янгол бавиться м'ячем у той самий час, коли її батьки чекають на сина.